Перші історичні згадки про село Микуличин датовані 1412 роком отже, як поселення виникло раніше. Щодо назви цього поселення є два джерела походження, перше з них це гарна легенда:
Гуляв боярин Микула зі своїм військом по горах. Але одного разу забарився Микула, оступило його військо вороже на високій горі з усіх боків оступило. Нема де дітися, та військо Миколине та й сам Микула не мали страху. Заспівали вони тоді патріотичні свої пісні, їх спів, неначе грім великий, прокотився по всіх горах по всіх полях. Старший війська ворожого наказав схопити Микулу.
І забряжчали мечі, затріщали кольчуги, і полилася свіжа кровиця.
Б’ється Микула, руба ворогів у пень, а кінця краю не видно: багато було воріженьків, та не перестрашилися війська Микули, вибіг Микула на гору, що над річкою, став він на гору, що над річкою, став на ній і сміється з ворогів, а ті аж зубами скрегочуть. Кинулись на гору до нього, а він усіх їх перебив. І в нагороду йому князь подарував ці землі.
А друге джерело походження слово Микуличин в перекладі означає
“ той що йде вгору “.
Разом з виникненням і розвитком поселень в Карпатах оживало в них і церковне життя. Перш за все, воно проявлялося у будівництві церковних приміщень, необхідних для здійснення релігійних обрядів та християнського повчання громади. Має свою історію і Микуличинська парохія. Топонімічні назви окремих присілків Микуличин дають підстави твердити, що територія села стала інтенсивніше заселюватися після того, коли Київський князь Володимир Великий з 993 року перебував пару літ у Карпатах, створюючи гірську систему охорони від територіальних зазіхань угорців. Про наявність у Микуличин церкви вперше згадується у списку, складеному 1701 року львівським єпископом Шумлянським. Але церкви існували тут раніше. Це підтверджує народна пам’ять, в Микуличині є хутір під назвою ”Иршиця ” . Цей топонім співзвучний з гуцульським словом ’’ирстжити’’, що означає ’’хрестити’’. Очевидно, що саме тут на показному місці над рікою Прут і біля основного переходу, що зв’язував тодішні присілки села - Ямну ,Хижки, Ділок, Свинянку, Горби і Країщі, було перше церковне приміщення. Тим більше, що поруч є невеличка гора «Ділок», на якій, як свідчать існуючі сліди колишнього оборонного рова городища, а також сама назва –’’Ділок’’ був сторожовий укріплений постій княжих воїв під орудою Микулича. Очевидно називався цей постій, що ніс оборонну варту в гірській системі князя Володимира – Микуличин «Ділок» на гірському хребті біля гори Маковиця між Ямною та Дорою. Карпатська оборонна система, створена князем Володимиром, складалася з багатьох ділів – як станиць княжих воїв на вершинах гір від Коломиї аж до Велико - Бичкова на Рахівщині.
Церков в селі було багато, так починаючи з 1700 р. є перші записи в яких говорилося – церква дерев’яна під драницями, ремонтована силами парафіян, як давно виставлена невідомо. Скоро після того побудовано нову церкву, про яку під 1754 роком записано – церква дерев’яна, недавно збудована з одним куполом, гонтами покрита. Згадана церква, як розказують перекази та показано на карті села з 1847 року була розташована на цвинтарі вище Фальчі, між Чемигівським Прутцем та дорогою з Делятина до Яблуниці.
З уваги на те, що високе місце розташування старої церкви було заражене на часті вітри, які за переказом мали розвалити ту церкву, нове місце для церкви підшукали на Царині. В пам’яті микуличинців зберігся переказ, що в тому місці, де тепер знаходиться залізнична станція, в давні часи стояла церковиця. Це підтверджується тим, що у1895 р. при спорудженні залізничної колії натрапили на цвинтарні поховання, які за давньою традицією здійснювалося поруч з церквою. Здивувало будівельників те, що розміри виявлених кістяків свідчили про дуже високий ріст людей. Лежали вони в домовинах з широких колених дощок і скріплених обручами зі смерекових гілок. За переказами ця церковця була спалена татарами. Це могло бути 1620 р. коли ординці масово грабували села Прикарпаття.
Хронологію про появу пізніших церков у верховному По прутті та їх архітектуру, характеристику подає В. Слободян, він повідомляє, що перший опис тодішньої церкви у Микуличині зробив у 1735 р. парох І. Закаревич. Вона була одно банна, в плані хрестова, тридільна, з дзвіницею над бабинцем, покрита драницями, побудована і освячена з незапам’ятних часів. Відомо, що церква розміщалася на присілку, який тепер називається Голиця Велика, а колись - Пікуй. В народі цю церкву називали Довбушівська. За переказами її часто відвідував ватажок опришків Олекса Довбуш, давав допомогу на її оздоблення. А, можливо, і тому її так назвали, що сама при шляху, що в давнину проходив попри цю церкву в сторону присілку Растовий, а далі через хребет на Закарпаття, була встановлена смоляками паля з настромленою на неї частиною розчленованого тіла Довбуша. Так розпорядився Й. Плотоцький.
В народі існує повір’я, що місце повішеного, хай і не за своєю волею, накликає буревії. Щось подібне трапилось в Микуличині: сильний ураган повністю змів ’’довбушівську’’ церкву. Тоді був дуже сильний вітер який оголов від лісу суміжні з церквою гірські схили, деякі обладнання церкви закинуте вітром аж на північний схил гори Рокити. На них після розчищення повалених вітром дерев виникли оселі і так появилися в Микуличині присілки села – Голиця Велика і Мала та Заголиця. З того поваленого лісу на місці старої поклали нову. Але вона їм не послужила довго вона згоріла разом із дзвіницею у 1835 р. На місці згорілої поклали нову на тому самому фундаменті але меншу за розмірами подібної до сучасної старої церкви у Ворохті. Але її не стало, бо була дана на нову церкву яка на даний момент знаходиться у центрі села Микуличин.
Про цю церкву ходить багато розповідей два роки не могли побудувати цю церкву. Тому що одна частина села хотіла щоб вона знаходилася на Горбах, а інші на присілку Підліснів. Що привезуть матеріали то їх вкрадуть то на Горби або на Підліснів. Тоді зібралися громадою і вирішили так, що поміряють село і де буде середина там і буде церква. Центр села припав на попівських землях І. Герасимовича і священник дав землю під забудову. Сучасна Микуличинська церква була побудована за проектом цісарсько- королівського інженера архітектора Надвірнянського повітового уряду Я. Чайковецького. Архітектура цієї церкви демонструє гуцульський тип сакрального будівництва. Але кажуть, що вона за макетом мала бути трохи інакша, кажуть коли архітектор повернувся з Відня то майстри змінили трохи проект церкви. І. Герасимович був дуже вимогливий щодо релігійної поведінки мирян. Колись у вуглі кам’яної огорожі церкви була вартівня, увійшло у звичку, що у ній деякі ґазди взяли за звичку замість іти на відправу до церкви, курили люльки, вели розмови. Парох цю звичку ліквідував. Одного разу під час служби Божої зняв ризи, взяв палицю, побіг у вартівню і дав палицею кожному, кого у вартівні застав, промовляючи: “ Я церкву збудував для молитви, а ви чому ви не в ній ?”
Місцевий історик села, вже покійний Яків Соловчук 1912 р.н. у своєму з часів Польщі зошиті записав такі відомості: деревину на будову возили саньми, запряженими волами із урочищич Сухоліс і Форещик. Камінь на фундамент і кам’яну огорожу церкви брали з берега ріки Прут на Лазу. Там тепер бетонний міст через Прут. Кожний двір мав побудувати три метри огорожі з каменя, або заплатити іншому за роботу. Органі цією будови займалися старші брати церкви, це - Костюк Федір, Чемига Федір з Паляниці. Будували церкву сім братів Філяків, що жили на Погарі. Ними керував майстер з Косівщини. Хрести на банях були дерев’яні. Сучасні металеві хрести викував і встановив коваль Матей Яковів в 1929 р. Він викував також грати до церковних вікон.
Влітку 1911 р. було велике “обірванця хмар “. Декілька днів не дощем, а потоками лилися з неба зливи. Великі води заповнили усю рівнину коло церкви, водою змило багато хатів, водою замулило всі городи на рівнині села. Осів намул і в середині церкви. Тому в цей і наступний рік проводили ремонт церкви, покрили її дах бляхою, а дзвіницю – Гонтою. Посвятили тетрахід, якого вирізьбив Д. Вередюк з Ділка зі своїм братом Ільком. Цей різьбяр відомий тим, що виготовляв писані столи.
В пам’ять великого дня села лиха – великої повені 1911, а також нагоди ремонту церкви, був встановлений в 1912 році справа при вході на територію церкви великий кам’яний хрест, а також кам’яний стіл у братській захристії. Витесав їх у Пічнівській Козмейчук з Рівні.
У 1899 р. О. Гарасимович помер. Поховали в рідному селі на “долах”. Парохом став Т.Галайчук. Він замовив у Львові виготовлення сучасного іконостаса церкви. Малював його художник Корній Устіянович і установив у церкві 1892 році. Під час Великої Вітчизняної Війни з церкви німці забрали 4 срібні дзвони. Найбільший з них важив 5 тонн. Його голос було чути на 12 км. Німці ці дзвони везли на возах аж у Надвірну і погрузили їх у вагон.
На даний момент у церкві знаходиться 5 дзвонів, найбільший з них важить 6 центнерів. Євангеліє було створене у 19 сторіччі і зберігалося у церкві, яка була завжди відкритою. Та деколи Євангеліє ховали. Сама церква була побудована у 1866 році, а перша служба Божа була відправлена 1868 на свято Параскавеї.
Автор: Стефанюк (екскурсовод)